Життю присвячується

Колись давно, ще коли й не існувало часу, а тому неможливо сказати, чи то було давно, чи то буде завтра, бо і завтра ще не існувало... Якось одного разу придумав Бог Життя.. І це не було якесь конктретне життя - життя людини, життя флори чи фауни... Це було просто поняття, процес, абстракція... Щось на кшталт "Собаки гавкають, а караван іде". Такий собі "Вічний двигун". В якому панує закон: одна смерть - трагедія, тисяча смертей - статистика. І неважливо, Трагедія це чи Статистика - Життя продовжує Жити. І не має значення, що якась крихітна частинка цього процесу почала щось там усвідомлювати, задавати питання, намагатись вийти за межі правил - Життя продовжує Жити. Воно видозмінює один тип на інший, вилучає зі своєї системи певні ланки, знищує динозаврів з мамонтами і придумує людину... І цей "Вічний двигун" працює, працює, працює...
Я не знаю, як плавно перейти від попередньої ідеї до наступної, просто є речі, які я не хочу зрозуміти, і питання, на які я не хочу знати відповідь.
І я не знаю, чи я люблю Бога.
Я точно знаю, що я на Нього надіюсь. І я точно знаю, що я Його боюсь.
Кажуть, єдиний спосіб перевірити, чи ти виконав свою місію на Землі - це якщо ти ще живий, значить, місія ще не завершена.
Та хіба може місія бути завершена, коли тобі ще й тридцяти немає? Хіба завершена місія, коли в щоденнику на завтра/на тиждень/на місяць розплановано зустрічі, справи, завдання?
Господь, я боюсь задавати Тобі такі питання. І я прошу в Тебе, щоб я ще довго не знала на них відповідь.
Я не маю права сказати: вони були надто молоді... Бо не мені вирішувати, що надто, а що не надто. Я не маю права сказати: так не мало статися... Бо не я вигадала Життя і його правила. Я не маю права спитати: за що? навіщо? чому? Бо це я підзвітна Богу, а не навпаки...
Все, що я можу сказати: мені до болю жаль...
                                                                             (Віті і Стьопі...)